В’ячеслав Максимович Чорновіл провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х — 90-х років. Він отримав прізвисько в КДБ — «Неугомонный». Він ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет України та Акту проголошення Незалежності України. Член Української Гельсінської групи. Він кандидат у Президенти України й до трагічної загибелі — голова Народного Руху України. З 1995 р. член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи. А ще український політик, публіцист, діяч руху опору проти національної дискримінації українського народу, політичний в’язень СРСР та Герой України.

У житті В’ячеслава була одна подія, яка фактично вирішила його долю — 4 вересня 1965 р., коли на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Іван Дзюба виголосив протест проти арештів української інтелігенції, а Стус та Чорновіл закликали присутніх у залі встати. Результат: обшуки, арешти, безробіття.

У 1966-67 роках за кордоном виходять його праці «Правосуддя чи рецидив терору» та «Лихо з розуму», які змусили весь світ заговорити про Україну. З таким же запалом він організовує випуск «Українського вісника», де друкуються матеріали самвидаву.

До «уваги» відповідних органів Чорновіл ставився з особливим азартом. Одного разу, помітивши, що їхній гурт фотографує агент КДБ, Славко запропонував усім разом повернутися і показати «фотографу» дулі.

Саме він розробив «Статус політв’язня», який обґрунтовував його право не підкорятися табірному розпорядку і разом з тим «гарантував» перебування в карцері. Він провів десятки голодувань, протестуючи проти порушення прав людини як у таборах, так і на волі.

У 1988-му р. на 50-тисячному мітингу у Львові він проголошує «Декларацію принципів Української гельсінської спілки», яка стає, по суті, першою опозиційною КПРС організацією партійного типу. А Народний Рух України зіграє вирішальну роль у розвалі СРСР. У 1991 р. Чорновіл балотується на президентських виборах і поступається Кравчуку.

Він, як ніхто, вірив у демократію та в Україну!